Влітку 2024 року збірна України з футболу зіграє на Чемпіонаті Європи. Підопічні Сергія Реброва гратимуть, як мінімум, три матчі на найкращих стадіонах Німеччини. Як відомо, легендами футболу не народжуються, а стають і багато зіркових українських футболістів пройшли свій шлях до збірної з маленьких і не фешенебельних футбольних полів та стадіонів.
MyPoltava.info пропонує ознайомитися з 10 найстарішими стадіонами в Україні.
Стадіон “Бойсько”, який пізніше став відомий як “Спартак”, “Кристал” та “Рух”, був введений в експлуатацію 4 липня 1909 року. Ініціатором його будівництва стала організація “Каса Ощадності” міста Станіслава (тодішня назва Івано-Франківська).
У перший матч на цьому стадіоні місцева команда під назвою “Рів’єра” поступилася львівській команді “Чарні” з рахунком 1:3. У кінці 1950-х років стадіон був реконструйований через вихід місцевої команди на професійний рівень, і його місткість збільшилася до 12 тисяч глядачів.
Штучне освітлення було встановлено у 1969 році. У 1981 році стадіон передали на баланс місцевого оборонного заводу “Кристал”, і відповідно його перейменували. У 1986 році почалася реконструкція, яка не була завершена й досі залишається недоведеною до кінця.
Останнє перейменування сталося в 1991 році, коли стадіон “Кристал” отримав назву “Рух” на честь громадського руху, який підтримував незалежність України. Наразі арена має місткість 14 500 глядачів і є домашнім стадіоном для команди “Прикарпаття”.
Перший матч на стадіоні, який тоді називався “Коло парку”, відбувся 21 серпня 1909 року між місцевими командами “Поділля” та “Креси”, але підсумковий рахунок цього матчу історія не зберегла. Сам стадіон існував у більш-менш незмінному стані до 1980-х років, коли місто, нарешті, отримало професійну футбольну команду.
Ця команда називалася “Нива” і спочатку базувалася в райцентрі Бережани, але за кілька років була “переписана” на Тернопіль.
Новий стадіон з місткістю 15 000 місць був введений в експлуатацію 15 вересня 1984 року, а першим суперником, якого “Нива” прийняла на ньому, став горлівський “Шахтар”.
На рубежі століть стадіон пройшов реконструкцію, його нинішня офіційна місткість – 15 150 місць, є штучне освітлення та підігрів поля.
Головний стадіон країни пережив кілька реінкарнацій. У різні роки він називався “Червоним стадіоном імені Троцького”, просто “Червоним стадіоном”, як “Республіканський стадіон” носив імена Косіора та Хрущова і протягом якогось періоду був “Центральним стадіоном”, і, нарешті, у 1996 році знайшов нинішню назву – “Олімпійський”.
Будувати його збиралися ще у 1914 році, але відкрили лише 12 серпня 1923 року на схилах Черепанової гори. Реконструкція у 1930-х була завершена вже за часів німецької окупації та збільшила місткість до вражаючих тоді 50 тисяч глядачів.
До 1967 року був добудований другий ярус, а місткість збільшилась до 100 000 глядачів. Наприкінці 1990-х була проведена нова реконструкція з установкою пластикових сидінь і зменшенням місткості до 83 500.
Перед Євро-2012, фінальний матч якого відбувся саме тут, “Олімпійський” пройшов повну модернізацію та зменшився вміст до 70 050 глядачів.
“Хрещеним батьком” стадіону став відомий партійний функціонер Анастас Мікоян, який до Харкова прямого відношення не мав. У дусі тогочасних віянь, його збудували на місці старого Свято-Духова цвинтаря. Перша назва стадіону — “Трактор”, місткість – 5 000 глядачів, а перший матч відбувся 12 вересня 1926 року, коли місцевий “Металіст” зіграв нічию 2:2 проти збірної Дніпропетровська.
Перед війною на стадіоні були бігові доріжки та велотрек, проте після майже повного зруйнування у 1943 році, він був відновлений у 1947 році вже без велотреку. Відразу після війни стадіон отримав назву “Дзержинець”, а в 1956 році був перейменований на “Авангард”.
У 1965 році він пройшов реконструкцію, отримавши назву “Металіст” і другу трибуну, що вдвічі збільшила його місткість. У 1970 році стадіон був повністю перебудований, збільшивши місткість до 42 тисяч глядачів.
Стадіон був оновлений до Євро-2012 і став вміщувати 40 200 глядачів.
Читайте також: Історія харківського футболу: Ліга чемпіонів та 15 інших знакових матчів
Різні футбольні поля в Одесі існували ще до війни, але перший повноцінний стадіон з’явився лише у 1927 році під назвою “Харчовик”. Це була дерев’яна споруда, розташована неподалік Куликового поля.
У своєму первозданному вигляді він існував до 1966 року, коли з ініціативи командувача Одеського військового округу Амазаспа Бабаджаняна його кардинально оновили та перепідпорядкували армії з відповідним перейменуванням.
Після цього стадіон став вміщати 30 000 глядачів, що було нормальним для команди Вищої ліги, якою СКА був на той час уже два роки. Проте, саме в цьому році армійці покинули компанію найсильніших і потім до неї вже не поверталися.
Стадіон продовжував існувати, переживаючи різні перипетії. У середині позаминулого десятиліття він пережив історію з продажем за безцінь і спробою будівництва на цьому місці житлового комплексу. Через війну багаторічних баталій стадіон повернули спочатку у комунальну, а потім — в армійську власність. Періодично на ньому ще проводили футбольні матчі.
Історично на цьому місці у Міському саду не було нічого спортивного, а скоріше навпаки – тут розташовувалися теплиці Маріїнського палацу та кафешантан “Шато де Флер”. Проте після революції перемогли інші звичаї, і територію оприбуткувало спортивне товариство “Динамо”, що набрало до кінця 20-х повну силу.
Футбольний стадіон почали будувати у 1931 році, а закінчили через 2 роки. Матч-відкриття відбувся 12 червня 1933 року — у поєдинку зі збірною Харкова сильнішою виявилася збірна Києва з рахунком 2:1.
Знайома всім колонада на вулиці Грушевського з’явилася трохи згодом — у 1936 році. Офіційно стадіон вміщував до 23 000 глядачів, але траплялися випадки, коли на його трибунах набивалося і понад 40 000. Стадіон пережив кілька реконструкцій і поступово відійшов у тінь головної арени. Наразі вміщує майже 17 000 та періодично використовується різними командами.
Читайте також: Матч смерті» у Києві: як це було
Тут з 1914 року існувало поле, відвойоване Єлисаветградським футбольним гуртком біля міської управи. Через 20 років воно перетворилося на стадіон, який починали будувати, як тоді було модно, із суботника, а завершили вже через 4 місяці нормальним будівельним методом.
З того часу стадіон реконструювали 6 разів, а останній – у минулому десятилітті. В результаті, з’явилося поле з дренажем та підігрівом, сучасне табло та система освітлення, яку не змінювали з того часу, як її встановили до 100-річчя від дня народження Леніна. Місто отримало арену, гідну єврокубків.
Взагалі-то, офіційна дата відкриття стадіону “Чорноморець” – 18 травня 1936 року, але за рік до того на ньому, ще не цілком завершеному, відбулася зустріч збірних Одеси та СРСР, що завершилася нульовою нічиєю. Загалом будівництво цього спортивного об’єкта розтяглося аж на 10 років.
З’явився він у парку Шевченка поряд із легендарним “Чорним морем” — котлованом, у якому відбувалися футбольні баталії до революції. Йому дали ім’я Косіора, а потім, коли цей діяч потрапив у вороги народу, змінили назву на “Стадіон парку імені Шевченка”. Про його місткість ходять різні цифри – але у щільно набитому стані, кажуть, він приймав до 55 000 осіб.
З 60-х років він має нинішню назву і трибуни на 43 000. У новому столітті його спочатку реконструювали, забезпечили пластиковими сидіннями й зменшили до 34 000, а потім взагалі відбудували заново.
Відкрили новий “Чорноморець” 19 листопада 2011 року — і тепер це суперсучасна споруда з усією “начинкою”, що має у зовнішньому оформленні елементи знаменитих архітектурних об’єктів Одеси.
На першому етапі свого існування імені Гагаріна він не носив, отримавши цю надбавку лише у 1961, після першого польоту людини до космосу. Тим часом виник він на історичному місці, де спочатку існувала дача чернігівських архієпископів, а потім влаштували Міський сад.
Серйозної команди у Чернігові не було, тому, коли вирішили збудувати стадіон, він вийшов скромним — на 3 000 глядачів. Пошкоджений під час Другої світової війни, він був повністю реконструйований лише до 1960 року зі збільшенням місткості до 11 000, а потім, у середині десятиліття – до 14 000.
У ході подальшої еволюції на одній із трибун з’явилися пластикові сидіння. Коли ж чернігівська “Десна” почала рватися нагору, за стадіон взялися ґрунтовно. Тим більше, що у 2017-му саме через поганий стан арени клуб не пустили до УПЛ.
З’явився новий газон, система підігріву та поливу. Але вся ця і подальша модернізація пішла прахом: у 2022 році внаслідок російського вторгнення стадіон Гагаріна був зруйнований — і тепер його доведеться відбудовувати заново.
Будували його довго – майже 7 років. Все почалося зі спортивного майданчика, який влаштували для себе робітники Дніпрогесу. З неї поступово виріс стадіон Сталь на 8 000 глядачів.
У матчі відкриття 2 травня 1938 грали місцевий “Локомотив” та московський “Сталінець”. В іскрометній боротьбі перемогли гості – 5:4. Змінивши назву на “Металург”, стадіон пережив реконструкцію 1973 року, ставши 27-тисячником.
Читайте також: Головна команда Запоріжжя: «Металург» та три його життя
Його стан кілька разів визнавався проблемним — як за радянської влади, так і за пострадянської. У результаті 2001 року ФФУ заборонила проведення матчів на цьому об’єкті.
Почалася капітальна реконструкція, що завершилася тільки у 2006 році. Вийшов зовсім новий стадіон місткістю 12 000 під назвою ‘Славутич-Арена’. Був домашнім для місцевого “Металурга” та позбавленої дому луганської ‘Зорі’. Наразі через війну тимчасово недоступний.
