Майже вся історія людства написана чоловіками. Жінки ж часто губляться на її теренах, досягаючи успіху непомітно, не на показ.
MyPoltava.info розповідає про 5 видатних українських жінок про які ви могли не знати.
“Мій світе затишний, моя утіхо мила, Яку в собі ти радість принесла!” — так висловлював свої почуття Михайло Грушевський у листі до своєї майбутньої дружини після того, як вона прийняла його пропозицію.
Проте для Марії бути лише чиєюсь утіхою було далеко не тим, чого вона справді прагнула.
Навіть як найкращий друг свого чоловіка та залишаючись у його тіні, вона намагалася, щоб її активна позиція та наукова освіта були помічені.
Марія, одна з видатних феміністок свого часу, була палкою прихильницею театру. Завдяки її перекладу з норвезької українською мовою п’єса “Нора, або Хатка ляльки” Генріка Ібсена отримала нове життя.
Пізніше вона працювала консультанткою історичних сюжетів в Українському клубі у Києві. Також вона стала членом президії товариства “Український національний театр” та сприяла створенню товариства “Вільний театр” при Троїцькому народному домі. Крім того, вона була членом театральної ради “Молодого театру” та “Українфільму”.
“Коха”, як ніжно називав її чоловік, була більше, ніж просто Перша леді УНР.
На жаль, у вікіпедійній статті поряд з її ім’ям стоїть лише коротке та сухе “дружина Володимира Винниченка”, хоча Розалія мала вражаючий професійний шлях, що включав докторат з медицини та навчання у Паризькому університеті.
Вона проходила практичне навчання у кількох видатних паризьких лікарнях: клініці Неккер, спеціалізованій на дитячих хворобах, лікарні Божон, лікарні Кочен, психіатричній лікарні Сент-Анн та лікарні Пітіє.
На жаль, через фінансові труднощі у родини Винниченків, Розалія так і не змогла отримати сертифікат для офіційної лікарської практики – окрім сплати податку за нього, вона також повинна була обладнати власний приватний медичний кабінет.
Коштів у пари тоді навіть не вистачало на нормальний новий одяг або книги.
Коли ця молода дівчина у школі відмовилася декламувати вірш на честь маршала Пілсудського, її батька, колишнього вояка Української Галицької Армії, заарештували на кілька днів.
Батько не засудив доньку, але замість цього похвалив за те, що вона має власну позицію.
Пізніше Ірина братиме участь у підпільній діяльності під псевдонімом “Христя” і займе одну з найвищих посад серед жінок у підпіллі.
Під час операції “Вісла” вона проникла через чехословацький кордон. У одному з боїв вона зуміла налякати польських солдатів, вдаючи, ніби стріляє з несправного пістолета-кулемета ППШ, і використала цей момент шоку для втечі.
Однак через зраду одного зі спільників “Христя” була затримана та ув’язнена в ряшівській тюрмі. Вона не зламалася під час катувань, хоча залишилася фізично пошрамованою на все життя.
Після 8 років в’язниці Ірина була звільнена та завершила навчання на філософсько-історичному факультеті Вроцлавського університету.
Протягом 25 років Галина Дидик витримала ув’язнення під режимом більшовиків, переносячи їхні тортури, але не здалася.
У підпільній референтурі Українського Червоного Хреста (УЧХ) вона працювала, забезпечуючи роботу медичного персоналу для надання допомоги Українській Повстанській Армії (УПА).
Згодом Галина Дидик отримала завдання налагоджувати постійний зв’язок між головою Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) на Українських землях Романом Шухевичем та іншими членами проводу.
Коли більшовики виявили місцеперебування Дидик та Шухевича, вона не мала часу повністю випити отруту.
Але навіть після виходу з ув’язнення через 25 років вона не втратила своєї мужності та любові до людей.
У 1970-их років КДБ готувалося до масових ув’язнень, серед засуджених була і відома львівська письменниця Ірина Стасів-Калинець. Вона була звинувачена в написанні “антирадянських” віршів, виданні самвидаву та участі в заснуванні першої правозахисної групи в УРСР.
Розгляд справи Ірини розтягнувся на 6 томів.
Після повернення із заслання у Забайкаллі вона активно розпочала свою діяльність: стала співредактором самвидавного культурологічного журналу “Євшан-зілля”, була серед організаторів “Меморіалу” та Руху, вступила до Наукового Товариства ім. Шевченка.
Вона написала понад три сотні статей, а також стала депутатом Верховної Ради України, яка проголосувала за Незалежність.
“Не пам’ятаю себе, щоб я не мріяла про Україну. Мені ввижалося, що тоді дзвенітимуть усі дзвони, стоятиме гучний передзвін усіх церковних дзвонів над усією Землею”, – напише якось Ірина. Вона багато вистраждала за цю любов.