Серед населених пунктів Полтавської області, одне селище можна назвати особливою перлиною в історії цієї землі — Диканька. Вона вражає не лише своєю природною красою, але й багатою історією, що виткана з подій віддалених епох і надихає на подальші дослідження та вивчення.
Неодноразово перепліталися тут долі людей, створювалися та руйнувалися маєтки, відбувалися події, що відбивалися у світовій історії.
MyPoltava.info пропонує розглянути історію цього селища і відкрити для себе неймовірні сторінки його минулого.
Дослідники вважають, що назва селища пов’язана з прізвищем Дикань, яке належало чоловіку, який першим оселився в цій місцині. Це прізвище залишається поширеним у цьому районі й досі. Згідно з історичними документами, історики вважають, що цим чоловіком був козак Яхно Диканенко.
За народницько-поетичною версією, яку висловив Павло Загребельний, назва походить від наявності колись густих лісових масивів, які вважалися дикими, і де було чимало диких свиней, яких у той час називали “дики”.
Також дослідники вважають, що “Дикань” походить від тюркського слова “декхан”, що означає “землероб”, оскільки у XV столітті ці землі належали татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу, майбутньому князю Олександру Глинському.
У межах сучасної Диканьки були виявлені сліди кількох поселень з доби бронзи до ранньомодерного періоду.
Точна дата заснування першого поселення залишається невідомою. Найстаріша згадка в літописі (хоча й з пізнішого періоду) відноситься до 1658 року. У цей час поблизу Диканьки зійшлися загони полтавського полковника Мартина Пушкаря та гетьмана Івана Виговського. Згідно з царською грамотою від 28 квітня 1688 року Диканька була офіційно затверджена за Василем Кочубеєм.
Читайте також: Погляд століть: місто Кобеляки – козацька фортеця з багатим минулим
До 1602 року в лісовій хащі під Диканькою існував печерний скит, залишки якого збереглися й донині. Це було ціле підземне містечко з восьми печер, з’єднаних розгалуженими ходами з системою життєзабезпечення.
Неподалік від Диканьки, близько 1623 року, народився Іван Брюховецький, який став Гетьманом Лівобережної України у 1663–1668 роках.
Від 1660 року Диканька входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтавського полку Гетьманщини.
Після укладення “Московських статей” та отримання звання російського боярина (1665 р.), Іван Брюховецький допустив посилення політичної влади та економічного впливу царського уряду на Лівобережній Україні, через що втратив популярність серед старшини, козацтва, міщан та селян.
Павло Дорошенко, обіцяючи старшині всіляку підтримку, схилив її на свій бік. Правобережне козацьке військо, очолене Павлом Дорошенком, у травні 1668 року переправилося через Дніпро і рушило у напрямку Полтави. До нього приєднувалися загони лівобережних козаків, селян і міщан.
Військо зупинилося поблизу Опішні. Звідти, через деякий час, Павло Дорошенко з генеральною старшиною у супроводі тисячі козаків попрямував до Диканьки, де знаходився табір лівобережного козацького війська.
Ще до його прибуття 18 червня 1668 року там вибухнуло повстання козаків проти Івана Брюховецького: його звинуватили у зловживанні владою і тут же відправили на смерть.
У 1687 році за універсалом гетьмана Івана Самойловича Диканька була передана у власність генеральному писареві Василю Кочубею. Протягом його життя в Диканьці працював і жив літописець Самійло Величко.
За переписами 1719 та 1732 років Диканька входила до Першої полкової сотні Полтавського полку. У 1725 році в Диканьці народився майбутній Генеральний обозний Глухівського періоду в історії України Семен Васильович Кочубей (1725—1779).
У церквах та будинках маєтку Кочубеїв були ікони та портрети, створені у середині XVIII століття українським малярем з Полтави Павлом Петрашівим.
На час перепису 1767–1769 років у селі проживало 328 сімей, з яких 94 господарства не мали своєї землі.
У другій половині XVIII століття в селі Кочубеями було зведено кілька церков. З початку XIX століття тут були створені сади, оранжереї та ставки.
З 1775 року Диканька входила до складу Полтавського повіту Новоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії російської імперії.
У 1801 році була відкрита перша приватна школа.
За даними на 1859 рік у власницькому та козацькому селі мешкало 3075 осіб (1445 чоловічої статі та 1630 — жіночої), налічувалось 542 дворових господарства, існувала православна церква, а також щорічно проводився ярмарок.
У 1872 році були запущені пивоварний та ливарний заводи, механічна майстерня із чавуноливарним, ковальським, слюсарним та столярним цехами, а через декілька років — також цегельний і гончарний заводи.
Станом на 1900 рік село було центром Диканської волості. Тоді ж у Диканьці налічувалося 760 козацьких та селянських дворів, де проживало близько 5 000 осіб. Ці мешканці володіли 2386 десятинами землі.
У зв’язку із селянськими заворушеннями, спровокованими спробами селян розв’язати земельне питання, у березні 1902 року Полтавський губернатор направив до Диканьки сотню козаків Оренбурзького полку.
У період з 1905 по 1907 роки на підприємствах Кочубеїв працювало близько 300 місцевих мешканців. Після страйку у листопаді 1905 року вимоги робітників та селян щодо підвищення заробітної плати були частково задоволені.
З 10 червня по 1 липня 1906 року тривав страйк працівників пивоварного заводу на підтримку сільських робітників та батраків. Страйк охопив навколишні села Диканської та сусідніх волостей. Влада відправила козаків до Диканьки, і 1 липня було заарештовано 24 найактивніших учасників страйку. Цими подіями керував Полтавський віце-губернатор. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів у маєтку Кочубеїв.
До 1917 року Диканькою володіли нащадки роду Кочубеїв.
Середину селища органічно уособлювала садиба Кочубеїв, яка складалася з розкішного палацу, побудованого на початку XIX століття за проєктом італійського архітектора Джакомо Кваренгі, а також з тріумфальної арки та мурованої церкви.
На початку XX століття на території маєтку Кочубеїв розташовувалися палац князя Віктора Кочубея, Тріумфальна арка, встановлена на честь відвідин Диканьки Олександром I у серпні 1820 року, Миколаївська церква з мурованою дзвіницею, літній палац, будинок пошти, броварня, конюшні та манеж кінного заводу, розарій, парники, оранжереї, тенісний корт, каштанова алея та Пивоварські ставки.
У 1817 році цар Олександр I відвідав садибу, що вшановувалося зведенням тріумфальної брами по обох боках в’їзду від дороги Полтава-Гадяч. Однак згодом споруди та художні цінності садиби Кочубеїв були пограбовані та зруйновані під час революції 1917 року. Частина архіву та музейних експонатів була перевезена до Полтави. До наших днів збереглися лише залишки воріт з кам’яною табличкою — тріумфальна арка.
Читайте також: Топ-5 міст-фортець навколо Києва
Навесні 1921 року мешканці Диканьки постраждали від голоду. У той самий період комуністична влада організувала збір коштів і продуктів для голодуючих на Поволжі. За кілька днів у вересні було зібрано 60 тисяч карбованців та значну кількість продуктів від Диканського комітету незаможних селян.
З 7 березня 1923 року Диканька стала центром району, який входив до складу Полтавської округи. Цей район був утворений із Диканської та Байрацької волостей Полтавського повіту, а також була приєднана Великобудищанська волость зі Зіньківського повіту. З 1932 року район входив до Харківської області, а з 1937 року — до Полтавської області УРСР.
Згідно з переписом 1926 року у Диканському районі налічувалось 58,7 тис. жителів, а за переписом 1937 року — 42,2 тис. Скільки загинуло жителів Диканьки — невідомо. Встановлена чисельність померлих від голоду лише 39 чоловік, а відомих імен — лише 31.
Під час Другої світової війни німецькі війська перебували у селищі Диканька з 4 жовтня 1941 року до 22 вересня 1943 року. За цей період німецькі війська стратили 300 мешканців Диканьки, а 200 жителів було вивезено на примусові роботи до Німеччини. З 1 вересня 1942 року і до 22 вересня 1943 року місто та район входили до складу Опішнянського ґебіту.
У Книзі Пам’яті по району занесені понад 4 тисячі імен воїнів і партизан, які не повернулися з фронтів Німецько-радянської війни або загинули в тилу ворога від рук німецько-нацистських карателів.
Післявоєнна відбудова призвела до укрупнення трьох колгоспів у один. Також почали відкриватися підприємства промисловості, серед яких Диканське лінійно-виробниче управління магістральних газопроводів, меблева фабрика «Райдуга», завод продтоварів та будинок кераміки, виробнича дільниця Полтавського міськмолокозаводу, ремонтно-транспортне підприємство, друкарня, птахо-інкубаторна станція, лісництво, станція захисту рослин та інші.
Селище міського типу Диканька стала з 13 квітня 1957 року.
[…] Читайте також: Селище Диканька: прославлені Гоголем володіння Кочубе… […]