Джохар Дудаєв – ім’я, яке для багатьох асоціюється з боротьбою за незалежність Чечні, з образом безкомпромісного лідера, що кинув виклик російській імперії. Але мало хто знає, що частина його життя пов’язана з тихою і затишною Полтавою – містом, яке здається таким далеким від бурхливих подій Кавказу. Як же склалося, що майбутній перший президент Чеченської Республіки Ічкерія опинився тут, у самому серці України, і що саме пов’язує його з нашим містом?
Народився Джохар Мусаєвич Дудаєв 15 лютого 1944 року в невеликому чеченському селі Ялхорой у Чечено-Інгушській АРСР. Його дитинство не було безхмарним: через вісім днів після народження родину Дудаєвих, як і весь чеченський народ, депортували до Казахстану за наказом Сталіна. Це був страшний час – близько чверті чеченців загинули під час переселення або в суворих умовах заслання. Джохар провів у Казахстані 13 років, і цей досвід, безперечно, вплинув на його характер, загартувавши його як особистість.
Після повернення чеченців на батьківщину в 1957 році Дудаєв вирішив пов’язати своє життя з авіацією. Він мріяв про небо – і ця мрія стала реальністю. Закінчивши Тамбовське вище військове авіаційне училище в 1966 році, він розпочав кар’єру в радянських Військово-повітряних силах. У 1989 році Дудаєв отримав звання генерал-майора авіації – єдиного чеченця в історії Радянської армії, який досяг такого високого звання. Але до чого ж тут Полтава?
До Полтави Джохар Дудаєв прибув у 1985 році. Це був переломний момент у його кар’єрі. Його призначили начальником штабу 13-ї гвардійської важкої бомбардувальної дивізії, що базувалася в місті. На той час дивізія перебувала в занепаді, і московське командування вважало, що саме Дудаєв – висококласний льотчик і талановитий організатор – зможе її врятувати від розформування. І він не підвів. За два роки роботи в Полтаві Дудаєв підняв боєготовність дивізії до найвищого рівня, що стало справжнім досягненням у його військовій кар’єрі.
Але Полтава для Дудаєва – це не лише про службу. Це був період відносного спокою в його житті, коли він із дружиною Аллою та трьома дітьми – синами Авлуром і Дегі та донькою Даною – оселився в багатоповерхівці неподалік фруктового саду. Алла Дудаєва у своїй книзі згадує цей час із теплотою: “Запашний аромат фруктів просочував вулиці й золоті поля навколо”. Для родини, яка пережила “сибірське ув’язнення” – так Алла називала роки служби чоловіка в Сибіру (там вони провели 15 років) – Полтава стала справжньою оазою. Тут Дудаєв не лише керував авіаційною частиною, а й відкривав для себе Україну – її культуру, мову, людей.
Полтава для Джохара Дудаєва стала не просто черговим пунктом на карті його військової служби – це місце, де він провів два насичені роки, які залишили слід як у його житті, так і в пам’яті місцевих жителів. Прибувши сюди в 1985 році, Дудаєв оселився разом із сім’єю в одному з типових радянських будинків на вулиці Нікітченка (сьогодні це вулиця Дудаєва). Для нього, людини, яка звикла до суворих умов і постійних переїздів, Полтава стала певним контрастом – спокійним, зеленим містом із розміреним ритмом життя. Але спокій цей був лише зовнішнім: у голові Дудаєва вже визрівали думки, які згодом приведуть його до боротьби за свободу Чечні.
На службі Дудаєв проявив себе як справжній професіонал. 13-та гвардійська важка бомбардувальна дивізія, якою він керував як начальник штабу, базувалася на аеродромі в Полтаві. Це була потужна військова одиниця, оснащена стратегічними бомбардувальниками Ту-22М3 та Ту-16 – машинами, здатними нести ядерну зброю.
Проте до приходу Дудаєва дивізія перебувала в занепаді: техніка бувала не в кращому ступеню готовності, дисципліна кульгала, та і загалом моральний дух особового складу залишав бажати кращого. Джохар узявся за справу з усією притаманною йому енергією. Він особисто контролював підготовку пілотів, брав участь у розробці навчальних програм і навіть іноді сам сідав за штурвал, демонструючи підлеглим, як треба працювати. За два роки дивізія стала однією з найкращих у складі радянських ВПС і підготувалась до переходу на нові літаки Ту-160.
Місцеві жителі, які працювали на аеродромі чи просто жили поблизу, згадують Дудаєва як людину жорстку, але справедливу. Один із ветеранів полтавської авіабази в інтерв’ю згадував: “Він не терпів халтури. Якщо бачив, що хтось недопрацьовує – міг так глянути, що ноги самі несли виправляти помилку. Але якщо ти старався – завжди похвалить”. Ця риса – вимогливість до себе й інших – стала однією з тих, що згодом зробили його лідером чеченського народу.
Поза службою Дудаєв вів досить скромне життя. Разом із дружиною Аллою вони намагалися створити для дітей атмосферу тепла й затишку. Алла Дудаєва у своїх спогадах пише, що Полтава запам’яталася їй прогулянками в парках, запахом свіжоскошеної трави та місцевими ярмарками, де вона купувала продукти для сімейних обідів. Діти ходили до місцевої школи, а Джохар, коли видавався вільний час, любив гуляти з ними околицями міста. Для нього це був період, коли він міг хоч трохи відпочити від напруги військової служби й відчути себе просто батьком і чоловіком.
Однак Полтава стала для Дудаєва не лише місцем сімейного спокою, а й етапом, коли він почав задумуватися про ширші питання – про долю народів у складі СРСР, про несправедливість, з якою стикалися чеченці, українці та інші. Живучи в Україні, він не міг не помітити схожості між історією чеченського народу та українськими прагненнями до свободи. Алла Дудаєва згадувала, що Джохар захоплювався українською культурою – її піснями, її мовою, її духом. Цей досвід, ймовірно, додав йому розуміння того, що свобода – це не просто мрія, а необхідність, за яку варто боротися.
Депортація чеченців у 1944 році мала багато спільного з трагедіями українців – Голодомором, репресіями, боротьбою УПА. Хоча немає прямих свідчень, що Дудаєв у Полтаві активно цікавився українським рухом, перебування тут, безумовно, вплинуло на його світогляд. Деякі історики припускають, що саме в цей період у нього почали формуватися ідеї про необхідність національного відродження – не лише чеченського, а й інших поневолених народів.
У 1987 році Дудаєва перевели до Тарту в Естонії, де він очолив авіабазу стратегічних бомбардувальників. Але два роки в Полтаві залишили в його душі глибокий відбиток. Це був час, коли він не лише відточував свою майстерність як військовий, а й готувався до того, що чекає його попереду – боротьби за свободу, яка стане справою всього його життя.
Покинувши Полтаву в 1987 році, Джохар Дудаєв залишив по собі не лише відремонтовану авіаційну дивізію, а й певний відбиток у пам’яті міста. Хоча два роки – це не так багато в масштабах життя людини, для Полтави цей період став частиною її історії, яка згодом переплелася з долею легендарного чеченського лідера. Як же згадують Дудаєва в Полтаві сьогодні, і що залишилося від його перебування тут?
Для місцевих жителів Дудаєв у 1980-х був насамперед військовим начальником – людиною, яка відповідала за гудіння літаків над містом і за порядок на аеродромі. Полтава в ті роки жила своїм тихим життям: люди ходили на роботу, діти – до школи, а військова база була просто частиною повсякденності. Але з часом, коли ім’я Дудаєва стало відомим на весь світ, у Полтаві почали згадувати: “А ведь він у нас жив!”. І ці спогади обростали новими деталями – як він ходив вулицями, як спілкувався з людьми, як його родина стала частиною місцевої громади.
Одним із небагатьох матеріальних свідчень перебування Дудаєва в Полтаві є будинок, де він жив із сім’єю. Сусіди згадують його як спокійного, ввічливого чоловіка, який завжди вітався і не вирізнявся серед інших офіцерів. Також всі хто добре пам’ятав Джохара по полтавським часам, відзначають його нетерпимість до будь-якого безладу, аж надто підкреслену акуратність.
Аеродром, де служив Дудаєв, також зберігся – хоча й у значно занедбаному стані. Після розпаду СРСР 13-та гвардійська дивізія припинила своє існування, а військова база в Полтаві втратила стратегічне значення. Сьогодні там можна побачити закинуті ангари й порослі травою злітні смуги – мовчазні свідки часів, коли Дудаєв керував звідси польотами важких бомбардувальників. Тепер від колишньої авіабази залишився лише авіаційний музей з літаками-експонатами, які вже ніколи не піднімуться в повітря.
Цікаво, що перебування Дудаєва в Полтаві з часом стало символом певної солідарності між українським і чеченським народами. Коли в 1990-х роках Дудаєв очолив рух за незалежність Чечні, багато українців побачили в ньому споріднену душу – людину, яка, як і вони, виступила проти імперського гніту Москви.
У Полтаві, хоч і не одразу, почали вбачати в ньому не просто радянського генерала, а борця за свободу. Ця ідея особливо посилилася після початку російсько-української війни в 2014 році, коли чеченські добровольці – послідовники Дудаєва – приїхали воювати на боці України. До того неодноразово висловлювались пропозиції назвати на його честь вулицю, але все було не до цього. І лише не так давно з’явилась вулиця на честь Дудаєва (це сталось лише у 2023 році), але його ім’я час від часу спливало в розмовах, статтях, дискусіях.
Смерть Дудаєва 21 квітня 1996 року від російської ракети під час Першої чеченської війни лише посилила його легендарний статус. У Полтаві про це дізналися з новин, і для багатьох це стало шоком: чоловік, який колись ходив їхніми вулицями, став символом опору цілого народу. Його зв’язок із містом не забутий – час від часу в місцевих ЗМІ з’являються статті про “полтавський період” Дудаєва, а краєзнавці додають його ім’я до списку видатних особистостей, пов’язаних із регіоном.
Полтава для Дудаєва була лише епізодом, але епізодом важливим. Тут він не лише зміцнив свою репутацію як військового, а й, можливо, почав відчувати той внутрішній поклик, який згодом приведе його до Чечні. А для Полтави Дудаєв став частиною її тихої, але багатої історії – нагадуванням про те, як долі великих людей іноді перетинаються з маленькими містами.
Для України загалом і Полтави зокрема Дудаєв – це нагадування про те, що боротьба за свободу не має кордонів. Можливо, саме тут почав формуватися той Джохар Дудаєв, якого згодом знатиме весь світ.