Опішня, невелике містечко на Полтавщині, що розкинулося на мальовничих берегах Ворскли, відоме далеко за межами України. Весною та влітку воно потопає в зелені садів, а восени радує килимами та фруктами. Але справжня слава Опішні — її кераміка. Завдяки унікальним глинам і таланту місцевих майстрів це місце ще в давнину називали “Афінами української кераміки”. У цій статті ми розповімо про історію опішнянського гончарства, його особливості, видатних майстрів і те, як традиції продовжують жити в сучасності.
Гончарний промисел в Опішні сягає корінням глибокої давнини. Уздовж берегів Ворскли залягають пластичні керамічні глини різних відтінків, що стало основою для розвитку цього ремесла. Уже в Х столітті тут використовували гончарне коло для виготовлення різноманітного посуду. У ХІ–ХІІ століттях кераміку почали покривати поливою — зеленою, жовтою чи вишневою, а плитки, прикрашені різнокольоровими візерунками, використовували для облицювання стін і підлоги. Тоді ж з’явилися перші глиняні іграшки, покриті поливою.
З часом техніки вдосконалювалися. У ХV–ХVІ століттях асортимент розширився: з’явилися люльки, підсвічники, кадила, куришки, горщики. У ХVIII столітті переважав полив’яний посуд, а наприкінці ХІХ століття металеві та кістяні вироби почали витісняти деякі види кераміки, як-от люльки чи підсвічники. Тварини, птахи й дикі звірі на керамічних виробах набули виключно декоративного значення. На початку ХХ століття майстри зосередилися на практичному посуді: горщиках, мисках, тарілках і глечиках із різноманітним орнаментом.
Для розпису використовували попелисто-сірі, червоні, жовті глини та поливи трьох кольорів — коричневу, зелену й жовту. Найпоширенішими були горщики, куманці, глечики, гладишки, макітри. Для нанесення орнаменту майстри застосовували коров’ячий ріжок із гусячим чи курячим пером, а також дротяні гачки, голки й петлі для гравіювання.
Опішнянські вироби завжди вражали своїм декором. Геометричний орнамент складався з ритмічних рисок, крапок, кружечків, але більш характерним був рослинний орнамент: листя дуба, виноград, хміль, ягоди, соняшник, колосся, барвінок. На тарілках і мисках часто зображували півників, пав, коней, риб, козаків, лірників, дівчат у танці. Ці композиції могли бути як закінченими сценами, так і частиною орнаментальної в’язі.
Особливе місце займали глиняні іграшки — півники, свищики, коники, баранці, які стали символом народної декоративної кераміки. З часом форми й розписи ускладнювалися, з’являлися нові зразки, але декоративна сила й барвистість залишалися незмінними рисами опішнянських виробів.
На рубежі ХІХ–ХХ століть опішнянська кераміка пережила справжній розквіт завдяки талановитим майстрам. Наприклад, Федір Червенко запам’ятався в історії зокрема і відродженням традиційних технік розпису. Він вводив ліпні орнаменти, застосовував гравіювання, використовував білу глину, яка після випалу набувала ніжного рожевого відтінку. Його горщики й глечики здобули медалі на виставках, а сам майстер виховував учнів у дусі опішнянських традицій.
Інший відомий майстер, Іван Гончар, створював неповторні форми півників, птахів і тварин. Деякі іграшки він покривав однокольоровою поливою, інші розписував рослинним орнаментом або фарбував у кілька кольорів. Для складних композицій Гончар брав сюжети з байок, демонструючи досконале володіння традиціями.
У ХХ столітті гончарі отримали нові можливості. У 1922 році в Опішні відкрили зразково-навчальну майстерню, а майстри об’єдналися в промислову артіль. У 1929 році з’явився завод “Художній керамік”, де трудомісткі процеси механізували, а сучасне обладнання дозволило збільшити обсяги виробництва. Тут працювали видатні майстри: П. І. Кононенко, З. П. Линник, М. Ф. Кришталь, Н. І. Оначко, І. О. Гопкало, О. П. Ріпка, Т. Н. Демченко та інші. Кожен із них вносив у традиційні форми щось індивідуальне, зберігаючи народну спадщину.
Мефодій Сердюченко славився технічною досконалістю й тонким відчуттям форми, а Іван Багрій створював живописні вироби з однотонною поливою, де форма й колір гармонійно поєднувалися. Семен Животовський сам точив і розписував свої миски, полумиски й блюда, а його послідовники — Наталія Оначко, Мотря Назарчук, Зінаїда Линник, Парасковія Біляк — продовжили традиції розпису. Над дитячими іграшками працювала О. Ф. Селюченко, чиї яскраві, соковиті вироби відображали багатство місцевих глин і природи. Опішнянська кераміка здобула міжнародне визнання: у 1937 році вази, глечики, миски, куманці, плесканці, баранці, півні та іграшки експонувалися на Міжнародній виставці в Парижі, де отримали диплом 2-го ступеня.
Сьогодні в Опішні традиції кераміки не просто зберігаються, а й розвиваються. Сучасні майстри узагальнюють традиційні орнаменти, відображаючи в них реалії сьогодення. з глиною творять і дорослі, і діти. Глиняні вироби вирізняються світло-жовтими візерунками, створеними природним кольором глини, на червоно-коричневому, білому чи зеленому тлі.
Контрастність узорів підкреслюють блакитні, темно-коричневі, яскраво-зелені, сині або чорні відтінки, а зверху їх покривають прозорою поливою. Вироби місцевих майстрів – жбани для узвару, борщовики, кашники, макітри, глечики, «гарбузи» для води, барильця для вина, миски та зозулиці – на ярмарках цінувалися вдвічі-втричі дорожче.
Раніше фігурний посуд використовували для подавання вина та інших напоїв, але з часом він став декоративним елементом інтер’єру. Скульптурні вироби часто мають форму бика, козла, коня, птиці, але найпопулярнішими є образи барана та лева. Місцеві стверджують, що саме опішнянські майстри винайшли глиняних баранців – іграшки-свистунці. Опішнянська кераміка, пройшовши віковий шлях, стала яскравим символом української культури.
Сьогодні ці вироби можна побачити на Сорочинському ярмарку, де щороку збираються гості з усієї України, а також у музеях, зокрема в Полтавському краєзнавчому музеї та Державному музеї українського декоративного мистецтва в Києві. Їх високо цінують знавці народного мистецтва, а туристи із сусідніх країн і далекого зарубіжжя охоче купують опішнянський посуд і декоративні вироби. А про іншу українську кераміку – косівську – можете почитати отуточки.
