Розташоване на полтавських просторах, Опішня приваблює своєю атмосферою та унікальним ремеслом, що прославило його у всьому світі. Але за цими традиціями і гончарними майстернями ховається багата історія, наповнена подіями, які змінювали обличчя цього міста та впливали на долю його мешканців.
В матеріалі MyPoltava.info читайте цікаві факти про таровинне козацьке містечко – Опішню.
Назва “Опішня” має кілька можливих пояснень походження. Одне з пояснень вказує на походження назви від слова “опіш”, що означає осадову мікропористу породу, яка складається з аморфного кремнезему з домішками глинястої речовини, скелетних часток організмів та мінеральних зерен. Саме на цій породі, за цією версією, розвинувся гончарний промисел, що прославив селище Опішню.
Інша версія вказує на походження назви від слова “опішитися”, що означає відпочити, опочити, зупинитися, зійти з коня. Ця версія пояснюється тим, що містечко Опішня знаходилося на перехресті торговельних та транспортних шляхів.
Існують історичні варіанти топоніма “Опішня”, такі як “Опішне”, “Опочинське”, “Опушне”, “Опушлинське”. Відповідно до орфографічного словника, назва селища “Опішня” вживається в однині, жіночого роду.
Опішня є одним із найстаріших населених пунктів на Полтавщині, що був заселений ще в епоху неоліту, як свідчать археологічні знахідки на його території. У цей період широке поширення отримав керамічний посуд.
Поруч із річкою Ворсклою, у межах сіл Глинського, Хижняківки та Яблучного, виявлені фрагменти глиняного посуду, на яких чітко видно відбитки пальців давніх майстрів, що свідчить про те, що цей посуд робили без використання гончарного круга. Також було знайдено срібну римську монету часів імператора Доміціана (1 століття н. е.).
Археологічна експедиція Інституту керамології виявила на південній околиці Опішні курган скіфського періоду V століття до н.е. Серед знахідок були фрагменти залізного панцира, бронзові наконечники стріл, посуд та прикраси. Поселення на південний захід від заготконтори належить до черняхівської культури, де було знайдено ліплену кераміку, фрагменти амфор римського періоду та прясельце.
Найпоширенішими знахідками на відкритих поселеннях є керамічний матеріал (ліплений та гончарний посуд), що датується III — V століттям н.е. У ранньому Середньовіччі ця територія була заселена сіверянами.
Опішнянське городище, яке археологи датують VII —XII століттям, було невеликим за розміром. Під час археологічних досліджень було знайдено багато різних побутових речей, прикрас і ями для зберігання зерна.
У кінці XIV століття територія Полтавщини була включена до складу Литовської держави. Місцеве населення активно відбивалося від нападів кочівників. У 1399 році литовський князь Вітовт зазнав поразки у битві з татарами на березі Ворскли. Нагадуванням про цю подію є курган Могила Вітовта, що розташований поблизу селища.
У 1430 році до нього перейшов у підданство відомий татарин Лекса, який став родоначальником князів Глинських і першим відомим феодалом в Опішні та частині Полтавщини.
Читайте також: Найстаріші церкви Львова: шляхом ченців та масонів
Після Люблінської унії 1569 року українські землі стали частиною Речі Посполитої. Опішня на той час вже була важливим торговельним та ремісничим центром і з першої половини XVII століття користувалася Магдебурзьким правом. Містечко мало власну символіку, зокрема, ратушну печатку з зображенням бичачої голови.
У 1654 році Богдан Хмельницький отримав в особисте володіння місто Гадяч з навколишніми селами та містечками, включаючи Опішню. Мешканці містечка активно брали участь у промосковському повстанні під проводом Мартина Пушкаря проти гетьмана Івана Виговського в 1658 році.
З 1660-х років Опішня розташовувалася на трьох пагорбах, розділених річкою Тарапунькою і струмком Чехонею, що забезпечувало мешканців водою.
Кожен пагорб мав свої функції. Два з них були укріплені ровами, валами й стінами та слугували фортецею. На центральному пагорбі розташовувався торговий і адміністративний центр міста, а на другому — споруди військового призначення. Третій пагорб містив форштадт та Покровську церкву, а також мав систему підземних ходів.
У XVIII столітті вулиці Опішні, як і в інших містах того часу, були вузькими, зазвичай до ширини трьох возів, що становило приблизно 4,5 метра. Довжина вулиць не перевищувала 500 метрів, а забудова була щільною, зазвичай з одного боку було 9-10 подвір’їв. Головні вулиці були ширшими й прямішими, тоді як інші вулиці, які розгалужувалися від них, були викривленими й заплутаними. Відсутність бруківки робила вулиці надзвичайно брудними.
У 1736 році в містечку проживали козаки у 634 дворах, а посполиті (селяни-землероби) — у 134, що складало всього 768 будинків. Кінець 1770-1780-х років показував, що тут було 45 будинків дворян і чиновників, 700 дворів козаків і 112 селян, що усього становило 958 будівель, із них 846 — житлових. У простих козаків житло складалося з однієї-двох кімнат, у заможних — з 3-6 кімнат.
У XVIII столітті Опішня залишалася сотенним містечком Гадяцького полку та мала власну ратушу. З 1750-х років містечко було центром трьох козацьких сотень — Першоопошанської, Другоопошанської і Третьоопошанської. Місто мало власну печатку з гербом — зображенням бичачої голови, обрамленої мантією й увінчаної короною.
У 30-ті роки XVIII століття у містечку Опішня діяли селітроварні заможних козаків, таких як Тимченка, братів Кирякових, Балеских та Корецького. У 1737 році вони об’єдналися в найбільшу в Україні Опішнянську кампанію, яка протягом 40-50 років укладала контракти з урядом на поставку селітри.
Після скасування автономії України колишні рангові володіння передали гетьману Кирилу Розумовському у 1764 році. Економічний стан Опішні був відмічений значною нерівністю в майновому статусі. У контексті розвитку товарно-грошових відносин селище перетворилося на центр торгівлі сільськогосподарськими товарами, ремеслами та промислами.
На початку XIX століття в Опішні (на той момент — позаштатне містечко Зіньківського повіту Полтавської губернії) було 5 церков, проте перша церковнопарафіяльна школа відкрилася лише у 1849 році, де навчалося 40-50 дітей. Перед реформою 1861 року у містечку було 720 дворів та 5674 мешканців. Загалом населення Опішні після реформи складалося з козаків (1009 господарств) та державних селян (33 господарства), де були й малоземельні, й безземельні сім’ї.
Читайте також: Містична «Батьківщина-Мати»: сон митрополита про меч, дивні смерті та інші легенди
1 березня 1878 року в містечку Опішня відкрилася бібліотека-читальня. У фонді закладу було 569 книг. Поруч із бібліотекою був створений чайний комітет тверезості.
За даними перепису 1882 року, в Опішні гончарством займалося 1218 господарств. На початку XX століття тут проживала більша частина всіх гончарів Полтавщини. Кожна третя сім’я займалася гончарством.
У 1894 році була відкрита школа гончарства. У грудні 1905 року відбулися селянські заворушення, пов’язані з проблемою безземелля. Столипінська аграрна реформа ще більше поглибила класові розбіжності й збідніння селянства.
На початку XX століття Опішнянська волость складалася з 32 населених пунктів, а загальне населення становило 13097 осіб. Гончарство в цей період займало перше місце серед усіх ремесел.
У 1911 році в містечку була створена перша (і, можливо, єдина в hосійській імперії) школа, де навчали виготовленню струн для музичних інструментів. Також на той час почалася історія унікального на теренах України струнного підприємства, яке існувало в Опішні до початку 1940-х років.
У 1913 році в Опішні відкрили майстерню Опішнянського гончарного навчально-показового пункту, а також вищу початкову школу з програмою, яка відповідала семирічній школі. Також в цьому році була створена рукодільна майстерня Зіньківського повітового земства, а при Опішнянській килимарній майстерні відкрили килимарський навчальний пункт.
У роки Першої світової війни революційну роботу серед селян і ремісників вела група, очолювана Андрієм Заливчим, який з Харкова систематично приїздив до Опішні, привозив революційну літературу та проводив бесіди з молоддю.
12 січня 1918 року в містечку Опішня розпочалася перша радянська окупація, яка супроводжувалася розкуркуленням.
У квітні 1918 року німецькі війська визволили село та розстріляли членів революційного комітету. Але наприкінці того ж року владу захопили війська Української Народної Республіки.
11 листопада 1919 року село потрапило під контроль денікінців.
Місцеві комуністи вели боротьбу з денікінцями до грудня 1919 року. Після визволення від військ Денікіна, партійні органи продовжили боротьбу проти махновців.
У червні 1920 року розпочалося розкуркулення. 18 січня 1921 року представники радянської влади вбили місцевого жителя, підозрюючи його в куркульстві, та конфіскуючи його майно.
У 1922 році гончарі об’єдналися в виробничі колективи й бригади. Також налагодили виробництво гончарської продукції, а також інших ремесел.
На основі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року був створений Опішнянський район, а у 1925 році Опішні було присвоєно статус селища. У цьому ж році почала діяти Опішнянська селищна рада.
У 1929—1930 роках розпочалася масова колективізація селянських господарств, і були створені численні колгоспи й артілі.
Голодомор не оминув й Опішню. Загинуло в той період 83 людини. Голодні 1932—1933 роки були важкими для опішнянського гончарства. Зокрема, опішнянська малювальниця Мотрона Назарчук згадувала, що роботи майже припинилися, багато розійшлися по різних місцях. Виїхали до Харкова Явдоха та Гаврило Пошивайли.
На початок 1930 років зменшилася увага державних органів влади до стану розвитку кустарної промисловості. Майже припинили фінансування і гончарних шкіл.
Не оминув селище і сталінський терор 1937—1938 років. Лише реабілітованих жертв тих часів налічується понад 100. Загалом в Опішні населення на 1939 рік скоротилось на 16,4 % у порівнянні з 1926 роком.
З 6 жовтня 1941 року до 19 вересня 1943 року Опішня перебувала під німецькою окупацією, ставши з 1 вересня 1942 року адміністративним центром Опішнянського ґебіту.
Відразу після окупації приміщення середньої школи було перетворено на тюрму з камерами смертників у підвалі. Деякі промислові підприємства продовжували працювати, а під час окупації створювалися або відновлювалися художні майстерні, зокрема, гончарна артіль.
Під час окупації було здійснено розправу над жителями села Яблучне, які допомагали військам Червоної Армії у переправі через річку Ворсклу. Також були страти та вивезення до Німеччини на примусові роботи понад 2600 осіб. Під час відступу німці знищили близько 500 будинків, МТС, школи, лікарню, клуб та церкву.
Селище було звільнене гвардійцями 8-ї повітряно-десантної дивізії та 5-ї повітряно-десантної Червонознаменної ордена Суворова Звенигородської дивізії. У боях за визволення селища загинуло 18 радянських воїнів.
У післявоєнні роки промисловість Опішнянського району почала відроджуватися. У 1953 році було створено Опішнянську контору розвідувального буріння. У 1961 році артіль «Червоний Гончар» і завод «Художній керамік» об’єдналися в одне підприємство — «Художній керамік».
Читайте також: Присвячені поетам, письменникам, козакам: про що розповідають пам’ятники Полтави
У листопаді 1986 року був заснований Музей гончарства, який у 1989 року набув статусу Державного музею-заповідника українського гончарства, а в 2001 році — статусу Національного. Вагому роль у його створенні та подальшому розвитку відіграв генеральний директор Олесь Пошивайло.
До складу Державного музею-заповідника входить Музей мистецької родини Кричевських, який присвячений творчому доробку видатної мистецької династії. Музей розташований у будинку, спорудженому у 1916 році за проєктом архітектора Василя Кричевського та технолога-кераміста Юрія Лебіщака у стилі українського модерну.
З метою вшанування пам’яті видатних земляків-гончарів були відкриті меморіальні музеї-садиби славетної майстрині Олександрі Селюченко та гончарської родини Пошивайлів.
У 1999 році трьом опішнянським майстрам — Івану Білику, Михайлу Китришу та Василю Омеляненку — була присуджена Національна премія імені Т. Шевченка.
