Полтавська вишивка відома своїми давніми традиціями і унікальним стилем. Так було і сотню років тому, так залишається і сьогодні. В полтавській вишивці зберігаються унікальні риси нашої культури та полтавського регіону, завдяки чому вона і стала такою неповторною. Тож які риси власне полтавської вишивки треба відзначати, якщо продавець клянеться-божиться, що це оригінал? Зараз про все докладно розкажемо.
Вишивка — одне з найдавніших мистецтв, і точно сказати, де й коли воно зародилося, неможливо. Через недовговічність тканин і ниток найстаріші зразки української вишивки, що збереглися, датуються кінцем XVIII – початком XIX століття, як зазначає Ірина Наніашвілі у книзі «Українська вишивка». Але археологічні знахідки свідчать, що мистецтво вишивання сягає глибокої давнини. Елементи орнаментів, схожі на українські, знаходили на кераміці часів трипільської культури, а Геродот згадував, що скіфи, які жили в причорноморських степах, прикрашали свій одяг вишивкою.
Але перейдемо до більш пізніших часів. У XIX столітті вишивка вийшла за межі домашнього ремесла: з’явилися артілі та об’єднання вишивальниць, а саме мистецтво стало промислом. У XX столітті вишивку почали досліджувати етнографи, створюючи музеї народної творчості, де зібрали унікальні зразки. Сьогодні в Україні відомо понад 150 технік вишивання, і сучасні майстри продовжують відроджувати, розвивати й популяризувати це мистецтво, перетворивши його не тільки в збереження традиції, а і в непоганий бізнес.
Полтавська вишивка займає особливе місце серед розмаїття українських традицій. У собі вона увібрала найважливіші риси вишивання Лівобережної України: різноманітність технік, багатство орнаментів, збереження традицій і водночас сприйнятливість до нового.
На відміну від яскравих вишивок інших регіонів, полтавська вишивка вражає ніжною пастельною палітрою. В нашому регіоні переважають білий, світло-сірий, блакитний, коричневий, зеленуватий і вохристий відтінки, хоча червоний колір часто використовується як акцент. Такі кольори створюють елегантний і витончений образ.
Майстрині Полтавщини застосовують різні техніки: лиштву (лічильну гладь), полтавську гладь, мережки, вирізування, виколювання («солов’їні вічка»). Лиштва — це вишивання гладдю по білому полотну, що створює чіткі витончені візерунки, а вирізування передбачає вишивання кольоровими нитками із подальшим видаленням зайвої тканини, додаючи легкості й повітряності.
Особливою є техніка вишивання білим по білому, характерна для Полтавщини. Вона створює рельєфний малюнок зі світлотінню: залежно від напрямку світла візерунок то відбиває, то вбирає його. Часто для підкреслення контрасту додають сіру чи сірувато-жовту нитку. У народних піснях цю техніку порівнюють із морозними візерунками: «По білому білим шила, інеєм рубила, сороченьку чумаченьку, що вірно любила». Ця техніка, ймовірно, передувала поліхромному вишиванню, адже білі нитки були доступнішими.
Нитки для вишивки фарбували природними барвниками: чорний і сірий отримували з дубової кори чи сажі, жовтий — із соку щавлю, лушпиння цибулі, гвоздики чи соняшника, зелений — із гарбузового листя чи горіхової шкаралупи, блакитний — із лісової материнки, червоний — із люцерни, бузковий — із шовковиці. Щоб колір зберігався, нитки запікали в житньому тісті — і вони не вигорали століттями.
Орнаменти полтавської вишивки можна розділити відповідно на геометричні, рослинні та зооморфні. Геометричні мотиви — ромби, квадрати, хрести, ламані лінії — символізують порядок, гармонію, захист від зла. Квіткові візерунки з волошками, мальвами, ромашками, гілочками й листям уособлюють красу природи, материнство, чистоту. Поєднання цих мотивів створює композиції, сповнені глибокої символіки. Наприклад, ромби з хрестом усередині означають вічність, а дубове листя — силу й захист.
На початку XX століття, коли з’явилися фабричні нитки, вишивка стала контрастнішою: червоний і чорний кольори витіснили біле по білому, яке залишилося популярним серед старшого покоління. Молоді дівчата прагнули щільно вишивати рукава червоним, що вважалося ідеалом краси. Таким чином, ви вже знаєте на що варто звертати увагу. Доречі, вишиванка не була виключно єдиним варіантом одягу в ті часи, наприклад можете прочитати як воно було на Львівщині.
Рушники на Полтавщині — це не просто побутова річ, а справжній витвір мистецтва, сповнений символізму. Як писав Андрій Малишко: «Я візьму той рушник, простелю, наче долю, в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров». Зазвичай їх вишивали червоним і білим, іноді додаючи чорний. Червоний символізував радість і гідність, білий — чистоту й свободу, а чорний — протест проти долі. Кожен елемент візерунка мав своє місце й значення, створюючи гармонійну композицію.
Рушники супроводжували людину протягом усього життя, і це не жарт і не перебільшення. Їх поділяли за призначенням: утиральники (для обличчя, рук, ніг), стирки (для посуду, столу, лав), покутні (для ікон). Жодне весілля не обходилось без рушника: ним пов’язували старостів, викупляли молоду, благословляли наречених, зв’язували руки під час вінчання. Дівчина мала вишити 15–20 рушників до весілля, адже обряди могли відрізнятися навіть у сусідніх селах. Рушником приймали новонародженого, ним покривали голову чи зав’язували пояс, вважаючи його символом щасливої долі.
На полтавських рушниках часто зображували Берегиню — у вигляді квітучого дерева чи вазону, що символізує материнську силу й захист. Птахи, вишиті біля дерева життя, уособлювали людські душі та міцність роду. Ромби означали нематеріальне начало, а дуб — світове дерево, символ Перуна, що оберігає від зла й дарує силу. Ці мотиви робили рушник не лише прикрасою, а й оберегом.
Сьогодні полтавські рушники використовують для оформлення інтер’єрів, оздоблення портретів історичних постатей чи як подарунок, що символізує дружбу й любов. Вони залишаються модним аксесуаром, що поєднує минуле й сучасність.
