Давня історія милосердя в Полтаві, що перетинає час своїми витоками, свідчить про злагодженість та об’єднання громади на благо тих, кого нещастя викинуло зі звичного родинного кола, позбавивши їх тепла та любові.
Відродження старовинних українських традицій у міській архітектурі — це голос наших предків, що лунає крізь віки, нагадуючи про духовну спадщину, яка відтворюється у серцях і генах майбутніх поколінь.
MyPoltava.info розповідає історію Олександрівського дитячого притулку Полтави.
Ще на початку XIX століття, коли тільки-но формувався сучасний суспільно-організаційний образ полтавського містобудування, питання створення притулку для дітей з незаможних міських сімей виникло як одне з обов’язкових гуманістичних інститутів існування українського суспільства. У цьому суспільстві обов’язок сильних полягав у захисті та підтримці знедолених.
Практична реалізація проєкту дитячого дозвільно-виховного осередку зазнала численних бюрократичних перепон і лише на початку 1840-х років, після отримання згоди самого російського царя, цей проєкт став можливим. Протягом трьох років полтавська громада проводила благодійні концерти, спектаклі, лотереї та інші заходи, щоб зібрати кошти в розмірі п’яти тисяч трьохсот карбованців, необхідних для відкриття притулку для двох десятків дітей у тимчасово орендованих приміщеннях 1 листопада 1844 року.
Протягом першого року існування закладу, який функціонував завдяки пожертвам містян, йому було присвоєно ім’я княгині Олександри Миколаївни, яка померла, хоча фактично ні царський дім Романових, ні сама княгиня не мали жодного відношення до проєкту полтавського притулку.
Проте завдяки щедрості зібраних пожертв полтавців, у 1846 році вдалося придбати власну садибу з садом в південно-східній частині міста за 2 857 карбованців для освітньо-виховного закладу. Це місце розташовувалося там, де за півстоліття до цього знаходилися фортечні вали.
Заповіт статського радника Петлюри від 16 лютого 1850 року, у якому він передбачив одинадцять тисяч з відсотками для Олександрівського притулку, став новим викликом, відкриваючи нові можливості.
У документі окремо зазначалося про виховання в закладі дітей його бідних родичів з Решетилівки, що знаходилася за сорок кілометрів від притулку. Це стало великою проблемою, яку важко було подолати щодня навіть у сучасних умовах. Тому урядове піклування вирішило створити відділення з постійним проживанням при центрі, спочатку розраховане на шістьох дітей.
Тридцять років по тому часі заклад на Приютській вже не міг відповідати потребам навчально-виховного процесу для понад півсотні дітей. Тому урядове піклування прийняло рішення про розширення за кошторисом в шість з половиною тисяч карбованців, що дозволило збільшити кількість вихованців до шістдесяти, а цілодобового відділення — до дюжини.
Але це була лише тимчасова міра, оскільки до кінця 1875 року кількість дітей-притулківців зросла на десять відсотків, а постійно мешкаючих — майже вдвічі. Проблема обмеженості простору залишалася актуальною, навіть через розширення, яке відбулося у 1886 році.
У результаті, з урахуванням великої кількості дівчат у віці від трьох до сімнадцяти років (загалом вісімдесят, тридцять з яких проживали там постійно), Радою Полтавського губернського піклування дитячих притулків у 1890 році було прийнято рішення придбати простору садибу від надвірного радника Олександра Струмило, що знаходилася навпроти Міського саду на Інститутській за двадцять три тисячі карбованців.
Колишня будівля на Приютській з 1891 року була виставлена на продаж або оренду. Протягом кількох років її використовувала 3 частина міської поліцейської управи, яка відповідала за південно-східну частину міста.
Пізніше в цій будівлі було розміщено місцеве трикласне училище, а в 1898 році вона була викуплена для розміщення жіночого Будинку працьовитості, керованого церквою за участю преосвященного єпископа Полтавського Іларіона.
Наступного року в цьому будинку була відкрита пекарня — восьма на території Полтави. Через три роки з’явилася чоловіча школа. Проте цей період ідилії був перерваний втягуванням українських земель у пекло Першої світової війни з 1914 по 1918 роки, під час якої імперія вийшла без царів, але з озвірілим люмпеном за кермом, а Україна опинилася під оновленою окупацією червоних рад.
Після припинення існування всіх навчальних закладів за розпорядженням московської влади, в першій будівлі Олександрівського притулку на потужностях пекарні Будинку працьовитості в 1919 році була створена артіль з виготовлення карамелі та печива.
Через десятиліття радянська влада перетворила її на фабрику під егідою «Укркондитерпром». У цій якості вона разом з сусідньою будівлею колишньої броварні, що виконувала роль адмінкорпусу, функціонувала до відновлення української незалежності та приватизації, після чого перетворилася у ПАТ «Полтавакондитер» у 1994 році.
У 2017 році були оголошені відкриті торги, і історія знову повернулася на коло. Новим власником споруди стала Українська православна церква, яка фактично перетворила її на благодійницький проєкт сучасного зразка, подібний до колишнього Будинку працьовитості, що знаходився у цих стінах.
Тепер тут розміщено реабілітаційний центр для ветеранів війни та інші соціальні простори.