Участь українських націоналістів у антинацистському Русі опору під час Другої світової війни була однією з закритих тем у роки комуністичного режиму. Українське національно-патріотичне підпілля на Полтавщині активно діяло, проте про це заборонялося вільно говорити чи писати.
Навіть після набуття Україною незалежності, дослідження цієї теми виявляється складним завданням через відсутність достатньої кількості документів та інформації. Імена багатьох учасників українського підпілля залишаються невідомими, оскільки вони діяли під псевдонімами або безіменними, борючись за свою країну та ризикуючи своїми життями без визнання та вдячності.
Навіть у спогадах тих, хто мав щастя вижити та залишити свої спогади, імена учасників підпілля часто не розголошувалися, щоб не навіювати небезпеки тим, хто залишався в Радянському Союзі після війни. Такі заходи забезпечення конфіденційності були важливими для захисту учасників Руху опору та їхніх родин.
Спогади Миколи Соколовського, опубліковані в журналі “Київ” у 1997 році, дають найбільш повну картину діяльності національно-патріотичного підпілля на Полтавщині під час радянсько-німецької війни.
З початком війни з Німеччиною, утворені Організацією Українських Націоналістів (ОУН) похідні групи мельниківського та бандерівського спрямування вирушили на схід з заходу України. Вони об’єднували в собі від 4 до 7 тисяч осіб, здебільшого молодих людей, які виступали як патріоти України. Їхня мета полягала в тому, щоб умовах нацистської окупації згуртувати українців навколо національної ідеї та вести їх у боротьбу за свободу та незалежність Батьківщини.
Умови двох тоталітарних режимів – сталінського комуністичного та гітлерівського – підштовхнули цих молодих патріотів до вступу в ряди підпільних організацій для захисту України від обох режимів. Вони ризикували власними життями, але вірили у перемогу своєї країни й боролися за неї на всіх фронтах.
Підпільна діяльність ОУН на Полтавщині в роки радянсько-німецької війни була частиною загальнонаціональної боротьби за вільну та незалежну Україну. Шлях похідних груп ОУН на Слобожанщину та Донбас пролягав через Полтавщину, а саме у Києві мельниківці створили свій керівний орган — ОСУЗ (Осередні та Східні Українські Землі).
Однією з похідних груп ОУН (мельниківців) керував Ярослав Якимець, до складу якої входили студенти-галичани та полтавці. Під керівництвом Богдана Онуфрика, лідера ОУН мельниківської орієнтації, на Полтавщині формувалися органи місцевої влади, які мали за мету стати носіями української державності на окупованих територіях.
Центром національно-патріотичного підпілля в Полтаві стала міська управа під керівництвом Федора Борківського, колишнього старшини армії УНР, який поневірявся у Соловецькому таборі та мешкав у Полтаві. Важливою була й робота українських патріотів у сільських районах Полтавщини, де вони працювали над мобілізацією місцевого населення на користь національної ідеї.
Діяльність підпільників ОУН на Полтавщині мала дві орієнтації — мельниківську та бандерівську. Прикриттям для їхньої діяльності була робота в органах місцевої окупаційної адміністрації та тилових німецьких установах і штабах.
Полтавська управа Українського Червоного Хреста, очолювана Галиною В’юн та Єлизаветою Гришко, а також священник Української автокефальної православної церкви Демид Бурко та його дружина Антоніна, були серед тих, хто надавав притулок підпільникам ОУН. Також важливу роль в цьому могли відігравати родини Потапенків, Потульницьких та інші українські патріоти, які вижили після двадцятирічного більшовицького терору.
Ці особи та установи важливим чином сприяли підтримці та допомозі членам підпільних груп ОУН, забезпечуючи їм прикриття та матеріальну підтримку в умовах репресивного радянського режиму та німецької окупації.
Петро Петрович Дейнеко, як вважали енкавеесівці, очолював підпільну організацію мельниківців в Полтаві. Дейнеко працював садівником у Полтаві перед війною, а його помічниками вважали Галину В’юн, Андрія Багмета й Олександра Дигаса. Серед інших учасників підпільного руху були бургомістр Федір Борківський, редактор газети “Голос Полтавщини” Петро Сагайдачний, начальник поліції Петро Чуй, майор Червоної армії Петро (прізвище невідоме), кобзар Іван Скляр та інші.
Полтавська поліція разом з міською управою стала основним осередком мельниківців. За свідченнями Степана Григи, до складу мельниківського підпілля ОУН входило близько 30 чоловік, серед яких були Костянтин Вайденко, Яків Четверило, Пацагула, Іван Васильченко, Петро Грінченко, Степан Грига, Петро Марченко, Арсеній Дникало та інші.
Ці особи активно долучилися до підпільної діяльності ОУН та виконували різноманітні завдання, спрямовані на підтримку української національної ідеї та боротьбу проти радянського та нацистського режимів. Вони допомагали підпільникам, забезпечуючи їх прикриттям і матеріальною підтримкою.
Бандерівці в Полтаві також мали свою групу, яку очолювали Ярослав Мудрий (псевдонім “Окулярчик”) та Василь Яворів (псевдонім “Зелений”). Вони прибули до міста зі Львова незабаром після приходу німецьких військ.
Одним з осередків бандерівців була квартира Олександри (Олесі) Потапенко на вулиці Котляревського, що знаходилася навпроти скверика. Господаркою цієї квартири була донька відомого полтавського поета Мусія Кононенка та дружина Митрофана Потапенка – працівника споживчої кооперації, який був репресований у 1937 році. Олександра Потапенко, яка була членом ОУН(б), працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста.
Запасна явка бандерівців розташовувалася в їдальні на вулиці Олександрівській, де певний час працювала Антоніна Кушнір (напроти нинішнього ЦУМу).
Основним завданням українських патріотів, згідно з доповідною запискою наркома НКВС УРСР Рясного адресованою Микиті Хрущову, було проведення націоналістичної пропаганди серед населення та військовополонених. Вони поширювали ідеї боротьби як проти більшовиків, так і проти німців за створення “самостійної Української держави”. Ці ідеї найбільш успішно впливали на національно свідому українську інтелігенцію та селянство, серед яких панували сильні антиколгоспні настрої.
Підпільники ОУН також відігравали активну роль у залученні нових членів до свого підпілля, створенні фонду допомоги сім’ям репресованих осіб, зборі коштів для ОУН та інших цілей.
Ідеї державної незалежності України були активно пропаговані під час збирання продуктів, грошей і одягу для радянських військовополонених, якими опікувався Український Червоний Хрест. З цією метою підпільники відвідували різні міста та села Полтавщини, зокрема Котельву, Нові Санжари, Опішне, Диканьку, Мачухи та інші.
Організацією допомоги військовополоненим від Українського Червоного Хреста займалися Андрій Багмет та Зінаїда Потульницька – дружина протоієрея Олексія Потульницького.
Весною 1942 року, Полтавщина була включена до рейхскомісаріату “Україна”, і це стало початком масових репресій проти національно свідомих українців. Спершу жертвами нацистського терору стали учасники Похідних груп ОУН, молоді підпільники-націоналісти, які прибули на Полтавщину з Галичини та еміграції, щоб допомогти полтавцям у будівництві національного життя.
Зусиллями Полтавської управи Українського Червоного Хреста та керівництва Полтавської міської управи, зокрема Федіра Борківського, вдалося врятувати перших в’язнів. Проте, наприкінці березня 1942 року, після Шевченківських свят, які урочисто пройшли в приміщенні міської управи, керівництво було заарештоване нацистською службою безпеки.
В одному з документів зазначалося: “У Полтаві було заарештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори з прибічниками Бандери, в ході яких він пропагував ідею створення української армії для її боротьби з німецьким вермахтом”.
Бургомістра Борківського розстріляли нацистські окупанти у 1942 році.
Під час окупації України нацистський режим почав ставитися до будь-яких проявів українського національного відродження з настороженістю та зневажливою байдужістю. Проте з часом ця ставка змінилася, і нацисти стали бачити в українському націоналізмі джерело неприємностей для свого власного режиму. З цього часу почалися гоніння на будь-які прояви українського національного життя.
Наприклад, зі шпальт українських окупаційних газет зникли публікації про героїчні сторінки минулого, а кількість повідомлень про місцеве життя зменшилася. Німецькі окупанти заборонили використовувати українську національну символіку, виконувати гімн “Ще не вмерла Україна”, а також діяльність “Просвіт” та інших українських громадських організацій. Водночас нацистська пропаганда стала більш активною, і збільшилася кількість офіційних німецьких повідомлень.
У таких умовах прихильники Української державності в Полтаві знайшли прикриття управи Українського Червоного Хреста, яку очолювала Галина В’юн.
В період окупації німецькими військами та після, українські націоналісти в Полтаві активно працювали над організацією допомоги українським військовополоненим та розповсюдженням націоналістичної агітації серед цивільного населення. Однак при поверненні комуністичного режиму на Полтавщину ці діяльності стали об’єктом репресій.
Арешти учасників націоналістичного підпілля та перебування деяких осіб в розшуку свідчать про те, що радянська влада розглядала українських патріотів як потенційну загрозу для свого режиму та проводила рішучі заходи для їх придушення.
Навіть після арештів і репресій з боку органів НКДБ, українське національно-патріотичне підпілля в Полтаві не було повністю викорінене. Інформація про його діяльність, а також про причетність деяких осіб до української підпільної організації, свідчить про те, що націоналістичні ідеї залишалися живими серед полтавців та мали своїх прихильників навіть у найтяжчі періоди репресій.
Українські патріоти продовжували вести боротьбу за незалежність України, як у самому місті, так і у різних районах області. Їхні зусилля вести підривну роботу свідчать про те, що навіть під тиском двох ворожих режимів вони не втрачали віру в свою справу.
Ні нацистський, ні комуністичний режими не змогли знищити прагнення українців бути господарями на своїй землі й господарями власної долі.
