На березі Дніпра розташоване місто з багатовіковою історією та неповторним характером – Кременчук. Його давня спадщина тісно переплетена з подіями, що відбувалися на українських землях протягом століть.
Від перших згадок до сучасності тут випромінюється віддзеркалення важливих історичних етапів, перетворень та досягнень, які сформували місто таким, яким ми його знаємо сьогодні.
З матеріалу MyPoltava.info ви зможете краще зрозуміти та оцінити значущість міста Кременчук у культурному, економічному та соціальному вимірах України.
Офіційною датою заснування Кременчука вважається 1571 рік, що, ймовірно, пов’язано з першим об’їздом нових кордонів Корони Польської після Люблінської унії 1569 року коронним гетьманом Єжи (Юрієм) Язловецьким. Цю дату як “заснування міста” поширив Йоахим Бєльський у своїй хроніці, який продовжував роботу свого батька Мартина Бєльського, а в XIX столітті цю ідею підтримав Микола Маркович у “Історії Малоросії”.
У Бєльського згадка про Кременчук навіяна проєктом 1590 року, коли польський король видає наказ про будівництво фортеці тут, куди також планували вивести козаків з Запоріжжя, щоб уникнути конфліктів з татарами.
Однак назва міста згадується вже у 1540 році в повідомленні Бернарда Претвича про татарську небезпеку, де акцентується на потребі створення військової залоги в найзручніших місцях для переправи через Дніпро.
Деякі дослідники припускають, що Кременчуку понад 1000 років, інші вважають, що він заснований у XII столітті, оскільки археологічні знахідки давньоруського житла датуються кінцем XII століття на території сучасного Кременчука. Або пізніше, наприкінці XIV століття. За непідтвердженою джерельною згадкою литовського історика Теодора Нарбута вважається, що Кременчук був заснований (1390-ті – 1420-ті рр.) великим литовським князем Вітовтом, який розташував тут замок для охорони переправи й збирання мита з купців.
Також існує багато версій щодо походження назви міста. Найбільш вірогідною є версія, що в основі назви лежить тюркське слово “кермен”, що означає “укріплення” або “місто”.
У XIV–XV століття на цій місцевості козаки заготовляли ліс для будівництва “чайок”. У 1559 році військові Данила Адашева за допомогою запорізьких козаків збудували верф і побудували на ній кілька десятків великих човнів.
Безперервне існування Кременчука як урбаністичного центру (а не лише як рибальського ухода, що згадується ще за ревізією Черкаського замку 1552 року) підтверджено з 1637 року, коли місто засновує шляхтич-поліщук Стефан Рудзький (Степан Рутський).
Період історії Кременчука з 1571 по 1764 рік можна вважати епохою козацтва. Це був час зародження фортеці Кременчука на давній дніпровській переправі, яка потім була модернізована за проєктом відомого французького інженера де Боплана у 1635 році. Також у цей період з’явився на місці запорізького зимівника правобережний Крюков. Однією з видатних подій того часу була Куруківська битва 1625 року, коли запорізькі козаки під командуванням гетьмана Марка Жмайла зіткнулися з польсько-шляхетським військом.
У 1649 році Кременчук став сотенним містечком правобережного Чигиринського полку, з 1661 по 1663 роки — центром Кременчуцького полку, а після Андрусівського мирного договору з 1667 по 1764 роки — сотенним містечком Миргородського полку.
Читайте також: “Дивне місто Миргород!”: місто-курорт оспіване Гоголем
У цей період активно розповсюджується чумацтво: значна частина мешканців Кременчука починає займатися цією діяльністю, а в Крюкові формуються великі склади для солі. З кінця XVII століття важливим стає перевіз на річці Дніпро, який забезпечує Кременчук торговими зв’язками з Польщею, Румунією та Угорщиною.
У 1764 році місто ввійшло до новоствореної Новоросійської губернії, а наступного року (6 квітня 1765 року) стало її центром. Місцевих козаків добровільно або примусово зараховують до складу Дніпровського пікінерного полку.
У цей час починається розвиток промисловості у місті. В Кременчуці з’являються ливарні та збройові заводи, кораблебудівні верфі, а також селітровий завод, панчішні та шкіряні фабрики. Торгівля розквітає, а роль чумацького промислу стає важливою, так що Крюків стає своєрідною “чумацькою столицею”. Місто активно взаємодіє зі всеросійським ринком.
Значна частина капіталу концентрується у руках купців, які створюють невеликі промислові підприємства. Наприклад, у 1747 році купець Володін відкрив канатний завод, на якому щорічно вироблялось 2500 пудів каната. У 1790 році розпочав роботу кахельний завод купця Сурикова, а через 4 роки ще один аналогічний завод. У 1764 році була заснована одна з перших в Україні друкарень. У 1770 році у місті Кременчук була сформована трупа акторів-аматорів. У 1791 році було побудовано збройний завод.
Крім цього, на кінець століття функціонували свічковий, миловарний, кілька цегельних та шкіряних заводів. На початку XIX століття кількість промислових підприємств сягнула близько 30.
30 травня 1784 року розпочалася епідемія чуми. Лише 26 лютого 1785 року карантин через чуму було скасовано. Під час епідемії чуми 1784 року доктор медицини Самійлович провів дослідження цієї хвороби.
У 1784 році Кременчук, як повітове місто, увійшов до Катеринославського намісництва, але губернські установи залишилися тут до 1789 року. Втрата Кременчуком статусу губернського міста пов’язана з великими повенями.
Продовжувало розвиватися суднобудування. Ще за часів Петра I місцеві ліси розглядалися як недоторканий резерв для майбутньої Чорноморської флотилії. Під час російсько-турецької війни місто стало важливим центром кораблебудування; протягом десятиліття тут було побудовано 120 різноманітних суден. У 1799 році житель Кременчука Ромадановський подав на ім’я імператора розроблений ним проєкт підводного човна та водолазного спорядження. Також славився пропозиціями в галузі суднобудування та як винахідник машин і пристосувань для підняття затонулих суден кременчуцький купець Биков-Поздняков.
У 1784 році в Кременчуці проживало близько 8 тисяч осіб, переважно українців. Пізніше генерал-губернатор Потьомкін запрошував з Німеччини та Голландії ткачів, столярів, слюсарів, лимарів та інших ремісників. Місто стало одним із перших в Україні, де компактно оселились німці.
Під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років Кременчук був базою російських військ, тут будувалися кораблі для Чорноморської флотилії — фрегати, канонерки. Тоді ж у місті було засновано збройовий завод з ливарним, ковальським, слюсарним, сталевим та іншими цехами. На заводі працювали майстри, які прибули з центру збройової промисловості Російської імперії — Тули. Крім того, в місті розміщувалися артилерійські й інтендантські склади Одеського військового округу, а також значна кількість військових.
У ці роки відбулися важливі події у Кременчуці, пов’язані з прибуттям полководців, таких як Суворов та Кутузов. Суворов очолював Кременчуцьку дивізію й отримав серйозні поранення під час Кінбурнського бою, лікуючись в кременчуцькому госпіталі протягом всієї зими та весни 1788 року.
Наприкінці 80-х років XVIII століття Катерина II здійснила подорож на південь. Князь Потьомкін разом з губернаторськими урядовцями відвідав Кременчук у маршруті подорожі Кременчук-Єлисаветград-Херсон-Сімферополь-Феодосія-Борислав-Кременчук, готуючи території та населення до зустрічі з Катериною II. Для цієї події були ретельно підготовлені палаци, арки, прокладені нові шляхи, а також споруджені тріумфальні ворота на березі Дніпра. 11 травня 1787 року Катерина II прибула до Кременчука.
Через два роки після візиту Катерини II був виданий указ про приєднання Кременчука до Градизького повіту, через те, що велика повінь змусила перемістити адміністративний центр в інше місце.
На кінець XVIII століття у Кременчуці існували 3 купецькі гільдії, 8 цехів, а також значна кількість ремісників. У Крюкові також діяли деревообробний, лимарний та інші промисли.
З кінця XVIII століття у місті існував казенний сад, де для імператорського двору вирощували кавуни та дині.
У зв’язку з ліквідацією Катеринославського намісництва в 1796 році Кременчук був приєднаний до Малоросійської губернії. А з 1802 року, після поділу Малоросійської губернії на Чернігівську і Полтавську, став повітовим містом Полтавської губернії.
У 1796 році посад Крюків було приєднано до Кременчука, а остаточне об’єднання населених пунктів сталося лише у 1817 році, оскільки з 1798 року вони належали до різних губерній. Об’єднання Кременчука і Крюківського посаду позитивно вплинуло на розвиток економіки.
У 1798 році був затверджений герб Кременчука.
У Кременчуці зосереджувались всі торгові операції з сіллю, які проводились із Білоруссю та Литвою. Також відбувалась торгівля салом із Варшавою. Протягом тривалого часу місто вважалося спеціалізованим ринком, який постачав насіння льону для чорноморських портів. Щороку в Кременчуці відбувалися три ярмарки, на які приїжджали до 50 тисяч чумаків, купці з Москви, Петербурга, Одеси, австрійських, угорських, німецьких міст.
У 1805 році (за деякими джерелами у 1806) на Соборній площі завдяки ініціативі міського голови Масленнікова було відкрито повітове училище.
У 1809 році в місті відкрилася суконна фабрика, а в 1812 році з’явилися шкіряний завод, панчішна фабрика та інші підприємства.
У 1834 році Микола I підписав указ про надання податкових пільг мешканцям Кременчука з метою стимулювання зростання підприємств. Ця економічна політика відобразилася на загальному стані міста, яке до середини XIX століття відбудувалося та стало найкращим у губернії.
Вигідне розташування Кременчука на перехресті старовинних торговельних маршрутів та на головній водній артерії України, а також впровадження пароплавства на Дніпрі сприяли швидкому розвитку міста та його перетворенню у важливий торговельно-промисловий центр губернії. Кременчук став найголовнішим пунктом судноплавства на Дніпрі. У 1840-х роках на його пристанях працювало до 20 тисяч робітників, а згодом ще більше.
У 1844 році в Кременчуці діяли 38 значних підприємств, серед яких було 11 солодових заводів, 6 свічкових, 3 миловарних, 4 цегельних та 2 шкіряних. Міські прибутки перевищували майже вдвічі ті, що у Полтаві. За кількістю населення Кременчук займав 8-ме місце в Україні.
Відкриття руху поїздів у 1869 році та спорудження залізничного мосту через Дніпро надали новий поштовх до розвитку Кременчука. З двома залізничними вокзалами і двома великими пристанями місто стало привабливим для багатьох підприємців. Лише за 10 років міський бюджет збільшився втричі.
Після введення в Кременчуці з 9 вересня 1871 року нового Гродового положення, що розширювало фінансові можливості думи, в місті розпочалися значні опорядкувальні роботи. За кошти міської думи до середини 80-х років були споруджені два будинки для поліцейських частин, 132 дерев’яні лавки, приміщення реального училища. З’явилися ще два сквери: біля штабних приміщень військових частин і на Соборній площі. Було облаштовано декілька колодязів з насосами і влаштовано пожежний обоз.
Велика увага приділялася укладанню бруківки на вулицях і площах міста. Ці роботи особливо активізувалися після того, як міська дума розпочала на свої кошти експлуатацію каменоломень поблизу Кременчука.
Крім того, на 1888 рік були споруджені міські скотобійні з рейковим шляхом для вивозу відходів, 7 нових кам’яних лавок, лавки для м’ясної торгівлі, павільони для продажу хліба і прийому поденних робітників. Було організовано ще два сквери — на Біржовій площі і в Крюкові. Вулиці міста освітлювали 550 ліхтарів, а тротуари біля громадських будівель були вкриті гранітними плитами. А 11 серпня 1892 року в Кременчуці була введена перша телефонна станція на 60 абонентів.
У 1876 році на головній вулиці міста — Катерининській (теперішня вулиця Соборна) — був відкритий театр. Приміщення театру в 1888 році придбав купець Немець. Протягом понад 10 років театр орендував відомий провінційний антрепренер Филиповський.
У 1893 році у приміщенні міської думи була відкрита міська публічна бібліотека. Вона отримувала 17 щомісячних журналів, 19 щотижневих і 16 щоденних газет.
Швидкий економічний розвиток Кременчука вимагав збільшення числа освічених людей, які могли б працювати на складному устаткуванні. Таким чином, кількість освітніх закладів у місті значно зросла.
У грудні 1899 року в Кременчуці була відкрита трамвайна мережа, складена з трьох ліній, яку збудувало бельгійське акціонерне товариство. Середньорічний пасажиропотік становив 2,3 мільйони пасажирів. Проте у 1922 році рух трамваїв було припинено.
Читайте також: Місто Лубни: від часів Київської Русі до сьогодення
Після Лютневої революції на початку березня у Кременчуці відбувались демонстрації, страйки та сутички з жандармерією. У березні 1917 року також сталася велика повінь, яка спричинила значні збитки для міста.
З 6 по 19 серпня 1917 року у місті відбулися вибори до міської думи. Результати виборів відобразили політичну різноманітність суспільства.
З вересня 1917 року у Кременчуці почав діяти загін “вільного козацтва”, створений українськими офіцерами з учнівської молоді. У той же період більшовики утворили Кременчуцьку Червону Гвардію. Ці дві сили зіткнулися у збройному протистоянні у Міському саду.
30 жовтня 1917 року на засіданні Кременчуцької думи після гострої дискусії було засуджено Жовтневий переворот. У відповідь на це більшовики оголосили думцям постанову ради робітничих і селянських депутатів про перехід влади в місті до їхніх рук.
У другій половині листопада за допомогою куріню козаків полку імені Богдана Хмельницького (1-го Богданівського) у місті було встановлено владу Центральної Ради УНР. 22 листопада 1917 року на засіданні Кременчуцької думи було зачитано III Універсал Української Центральної Ради (від 7/22 листопада 1917 р.). Дума визнала уряд УНР єдиним на території України.
Проте на початку січня 1918 року кременчуцькі більшовики спробували взяти місто під свій контроль. Однак це їм не вдалося, оскільки до Кременчука прибув українізований 36-й піхотний Орловський полк 10-го корпусу 9-ї армії, який повертався з Румунського фронту. Фронтовики увійшли у бій з червоногвардійцями, яких очолював Яков Ревенко, і змусили їх відступити з Кременчука до станції Потоки.
5 січня 1918 року розпочався загальний наступ радянських військ під керівництвом Микити Муравйова. 21 (9) січня було захоплено Кременчук радянськими військами. У середині січня українське військо повернуло місто, але вже 26 січня 1918 року більшовицькі війська знову захопили Кременчук.
9 (22) січня IV унверсалом було проголошено незалежність України, після якого було укладено мир з країнами Четвертного союзу.
25 березня 1918 року, німецькі частини разом з українськими військами вступили до Кременчука, долаючи незначний опір. Німецькі війська зайняли Бульварні казарми, приміщення цукрового заводу та помешкання ряду осіб. Вони обмежено брали участь у житті міста, головним чином дбали про запобігання “незаконного” озброєння населення та збереження громадського спокою.
29 квітня 1918 року було проголошено Гетьманат Скоропадського. У цей період на Кременчучині діяв каральний загін під керівництвом місцевого поміщика, полковника Ревуцького.
Під час Гетьманату влада на губернському рівні відповідала губернському старості, а на повітовому — повітовому старості. Вони безпосередньо підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Кременчуцькі повітові старости часто змінювалися.
У вересні ширився іспанський грип та холера через перебої в роботі водопроводу. Населення змушене було користуватись водою з Дніпра та інших відкритих джерел.
У середині листопада 1918 року в місті відбувся масовий прихід колишніх військовополонених, звільнених Листопадовою революцією в Німеччині. Задля полегшення їх долі на станції був організований пункт харчування, медична допомога та збір пожертв від населення.
30 листопада 1918 року місто покинув німецький гарнізон.
28 листопада (11 грудня) 1918 року влада у місті переходить до представників Директорії. На наступний день, 29 листопада, було опубліковано звернення тимчасово виконуючого обов’язки отамана до населення Кременчука, з якого стало відомо про перехід кременчуцького гарнізону (35-й Кременчуцький і 36-й Полтавський піші полки) на бік Директорії УНР.
З 18 грудня у місті почала виходити нова соціалістична і проурядова газета українською мовою “Нове Життя”.
У середині січня 1919 року Запорізький корпус зазнав поразки і почав відтягуватись до Дніпра. Полковника Болбочана, вважаного “винуватцем поразки”, заарештували за наказом Головного Отамана Симона Петлюри. На початку лютого 1919 року Кременчук був захоплений червоноармійською дивізією Барабаша.
Після приходу більшовиків, радянський уряд на території регіону затягував розподіл поміщицьких та кулацьких маєтків, сприяючи їх перетворенню на радгоспи та комуни. Міська Рада Кременчука також виділила земельну ділянку під одну з комун. На селі почалась практикуватись продрозкладка, яка передбачала розподіл землі між селянами на основі принципу “кожному за його працю”.
7 травня 1919 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) отаман Григор’єв підняв антибільшовицьке повстання, а вже 12 травня григор’євці захопили Кременчук.
Протягом 13-14 травня 1919 року в місті пройшов погром, під час якого загинуло 150 євреїв та комуністів у Кременчуці і 10 у Крюкові.
Після поразки основних сил Григор’єва у середині травня під Кобеляками, 20 травня 1919 року містом знову заволоділи більшовики.
6 червня 1919 року була оголошена мобілізація військовозобов’язаних. З 13 по 15 червня того ж року відбулися повітова конференція комітету КПУ та повітовий з’їзд волосних виконкомів.
З 10 серпня по 20 грудня 1919 року Кременчуком володіли денікінці. У місті вони відзначились єврейськими погромами у листопаді 1919 року. При відступі з міста, вони вчинили масове вбивство 27 політв’язнів шаблями та підірвали міст через Дніпро.
Протягом майже всього 1920 року Кременчук залишався значним військовим центром, де тривалий час перебував штаб Південно-Західного фронту.
9 лютого 1920 року відновила свою роботу Кременчуцька рада робітничих і червоноармійських депутатів.
У березні 1920 року була сформована повітова і карна міська міліція. У серпні 1920 року в Кременчуцькій повітовій і міській міліції налічувалось 193 чоловіки, у волосній — 623, із них сотня міліціонерів охороняла міст через Дніпро. Також у місті був загін кінної міліції.
20 липня 1920 року Кременчуцький повіт був поділений на три райони з райцентрами у Градизьку, Потоках та Глобиному.
У взимку 1920 року у місті була епідемія висипного тофу. Задля запобігання її розповсюдження було введено карантин та організовано 2-місячні курси червоних сестер та братів милосердя.
Націоналізація підприємств у Кременчуці почалась у травні 1920 року. На 1 січня 1921 року у розпорядженні державного сектора у місті знаходилось 191 підприємство, на яких налічувалось 5795 робітників. Утім, більшість заводів і фабрик не діяли.
У вересні 1920 року було проведено виселення «буржуазних елементів» у Крюків.
З 1922 року місто стало повітовим центром, а через рік — центром округу. У роки індустріалізації Кременчук суттєво розвинувся як великий промисловий центр.
У цей період історії в Україні відбувалися трагічні події, такі як голод та політичні репресії. Після Жовтневої революції та установлення радянської влади було запроваджено тоталітарний режим, який призвів до переслідувань політичних опонентів, репресій та масових розстрілів.
Управління міської міліції в місті Кременчук розміщалося у будівлі на вулиці Жовтнева, 8, а в підвалах цієї та сусідньої будівлі (вулиця Жовтнева, 10) фактично функціонували камери попереднього ув’язнення. Ці камери використовувалися для утримання та допиту політичних в’язнів, а також для проведення масових репресій проти тих, кого влада визнавала “ворогами народу”.
Це був складний і трагічний період в історії України, коли багато людей стали жертвами політичних переслідувань та голоду, що ще більше загострилося у 1930-их роках під час голодомору.
Події, пов’язані зі страшною обстановкою і панікою під час наступу німецьких військ у 1941 році, свідчать про складність оборони міста Кременчук та драматичні наслідки для місцевого населення. Рішення місцевих керівників про знищення підприємств і матеріальних цінностей замість їх евакуації свідчить про загострену ситуацію та відсутність чіткого плану дій.
9 вересня 1941 року німці захопили місто. На території Кременчука було створено мережу концтаборів, де за два роки окупації було розстріляно і замордовано понад 97 тисяч людей. На місці одного з колишніх таборів тепер меморіал «Вічно Живим». Близько 10 тисяч кременчужан вивезені на каторжні роботи до Німеччини.
Боротьбу з нацистами продовжували 8 антинацистських груп, що об’єднували близько 400 чоловік. Багато з них не дожили до кінця війни.
Діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН) та інших підпільних організацій в Кременчуці, таких як національна група у краєзнавчому музеї, свідчить про національну свідомість та бажання боротися за незалежність України під час окупації.
Працівники краєзнавчого музею відігравали важливу роль у просвітницькій роботі серед населення, розповідаючи про історію України та роль українських національних лідерів у боротьбі за незалежність.
Бої за звільнення міста від німців почалися 27 вересня. 29 вересня 1943 року, після триденних боїв, місто зайняли радянські війська. Житловий фонд міста було зруйновано майже на 95 %, були знищеними 93 промислові підприємства, усі культурно-просвітницькі та навчальні заклади, залізниця, електростанція, міст через Дніпро. Загальна сума збитків становила понад 1 млрд крб.
Читайте також: Підпілля ОУН у Полтаві: боротьба за незалежну Україну
Розвиток промисловості у Кременчуку під час повоєнних років відображав стрімкий економічний розвиток міста та перетворення його в один з великих промислових центрів України. Будівництво та реконструкція промислових підприємств, зокрема вагонобудівного заводу, механічного заводу, суконної фабрики та інших, свідчили про стратегічне значення міста у важкі періоди післявоєнного відновлення.
Створення нових фабрик та розширення виробництва віддзеркалювали потреби економіки та суспільства. Виробництво дорожньої техніки, текстильної продукції, харчових товарів та інших товарів сприяло не лише економічному зростанню, а й підвищенню рівня життя місцевого населення та розвитку інфраструктури.
Будівництво нового мосту — Крюківського — було важливою подією, яка покращила зв’язок між різними частинами міста та сприяла розвитку економіки та інфраструктури в цілому.
Розвиток промислового комплексу у Кременчуку у 60—80-ті роки відображав значний технологічний та економічний прогрес міста. Вантажівки, випускаємі на автомобільному заводі (КрАЗ), вагони на вагонобудівному заводі (КВЗ) та шляхові машини на заводі “Кредмаш” стали символами індустріального потенціалу міста, сприяючи розвитку не лише місцевої економіки, але й всієї країни.
Створення Кременчуцької гідроелектростанції в сусідньому Світловодську та розвиток енергетичного сектору сприяли забезпеченню електроенергією для промислових потреб та побутового використання.
Заснування загально-технічного факультету Полтавського інженерно-будівельного інституту та пізніше перетворення його на Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського свідчило про зростання наукового та освітнього потенціалу міста.
Розширення мережі громадського транспорту за допомогою будівництва тролейбусної системи покращило мобільність мешканців.
Будівництво хімічних підприємств, ТЕЦ, нафтопереробного заводу (КНПЗ) та інших об’єктів інфраструктури сприяло створенню нових робочих місць та забезпечило додаткові можливості для економічного зростання.
Так, після розпаду СРСР Україна, включаючи і місто Кременчук, стикалася зі складними економічними викликами, пов’язаними з перехідним періодом до ринкової економіки. Незважаючи на це, Кременчук, подібно до багатьох інших міст України, зміг знайти шляхи адаптації до нових умов і розвиватися в умовах ринкової конкуренції.
Розвиток ринкових відносин відкрив нові можливості для підприємництва та приватного сектору, що сприяло з’явленню нових бізнесів та стимулювало інвестиції в місцеву економіку.
[…] Читайте також: Перлина на берегах Дніпра: Кременчук – місто з неповто… […]
[…] Читайте також: Перлина на берегах Дніпра: Кременчук – місто з неповто… […]